Три роки тому цього дня, 23 лютого, я прокинулася майже - час давно став в'язким, а тривога настільки щільною, що було важко дихати - щасливою. Напередодні привезли нові меблі до нашої квартири мрії. Ми ще облаштовувалися, створювали затишок, купували подушки, ковдри та нову постільну білизну - всупереч здоровому глузду, столичним дорогам без пробок та холоду під серцем. Я облаштувала собі нове робоче місце (з березня на мене чекало підвищення, розширення відділу і геть інша зарплата!), розставила книги у своїй книжковій шафі та в кімнаті у сина. Розклала документи, альбоми з фотографіями, дрібнички, акварелі, знайшла почесне місце для гордовитого "чоловічого щастя" з соковитим темно-зеленим листям і великими квітами. Закінчила чергову велику статтю та внесла до свого робочого активу за лютий експертну публікацію у “Forbes.Ukraine” зі згадкою нашої компанії, яку отримала абсолютно безкоштовно внаслідок багатотижневих переговорів та правок. Ну, і власної майстерності, звісно. Поговорила телефоном із дівчатками-фрілансерами з Донецька. Нам усім фонило страхом і відчуттям дежавю, але ми посміхалися в слухавку і казали, що все буде гаразд. Ну, не може ж він справді зробити те, про що останні три місяці кричали всі ЗМІ. Не треба, мовляв, нас лякати, ми вже й так лякані з 2014 року. Зустріла зі школи сина і швиденько налила йому свіжозвареного борщу, не знаючи, що наступного разу приготую борщ за три тижні у чужій каструлі, у чужому будинку, у чужій країні за 2 тисячі кілометрів від рідного міста. Поговорила по телефону з ковідною мамою і знову відмахнулася від її прохання заправити повний бак машини і сказала: за тиждень, мамо. Мені треба отримати зарплатню. Витрат багато. Справ повно. Цілую, мамо.. Відповіла на наполегливий дзвінок свекра. Він казав, що завтра, у четвер, коли чоловік буде вихідний, нам неодмінно і обов'язково треба поїхати до Будинку меблів та замовити диван. Який захочу. Якщо захочу темно-бірюзовий – чудово. Яскраво-зелений – чудовий. Жовто-пісочний – дивовижно. В'ячеславе Андрійовичу, сказала я тоді, через чилу розліпивши губи. Мені здається, що не час зараз. Давайте почекаємо ... Слова "війна" ніхто з нас не наважився вимовити тоді вголос. Я написала рецензію на свій останній довоєнний фільм. За дивною іронією – насправді ні, не дивною – “13 квітів Нанкіна” розповідав про Нанкінську трагедію та звірства японських солдатів, внаслідок яких, за найскромнішими підрахунками, було вбито понад 300 тисяч жителів Нанкіна, зґвалтовано та закатовано 20 тисяч жінок. До закатованих, зґвалтованих, розстріляних у Бучі, Бородянці та Маріуполі залишалися лічені дні. Я почитала перед сном синові. На одинадцятий день народження, майже за місяць до війни, я подарувала йому триптих українських народних казок від видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" із дивовижними ілюстраціями. Останні дні я щовечора читала Вові, сидячи в його кімнаті, поки він не засне. І час дивним чином завмирав і затихав навкруги, я залишалася в тиші нашого нового будинку наодинці зі своїми думками, планами та мріями і, сидячи в кріслі, дивилася, як падає сніг у світлі ліхтарів. І вбирала в себе, вдихала кожну хвилину, кожну секунду і запам'ятовувала, закарбовувала, запечатувала в серці, щоб несвідомо, попри здоровий глузд, зберегти безтурботність і насолоду останніх мирних днів і вечорів. А що ви запам'ятали про своє 23 лютого? Що робили? Що відчували?

Posted by Ksssenia83 at 2025-02-23 17:34:33 UTC